НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ДОЛІ
Герой розповіді Іван Гнатович Козуб, автор книги спогадів «Доба і доля» (1996р.), перший голова Бориспільського райвиконкому. Людина непересічна, цікава, яка веде нас стежками своєї долі Україною, всіма усюдами колишнього Радянського Союзу.
І. Козуб народився на зламі ХІХ і ХХ століть, 1896 року в селі Капустинці поблизу Яготина Київської області (у ті часи Полтавської). Хлопець із простої селянської родини, непоганим розумом, цілеспрямованим характером, він сподівався на краще життя при радянській владі, а натомість, як і сотні тисяч засліплених гаслами про омріяний соціалістичний рай, став «гвинтиком» нової системи і був відкинутий нею, всупереч здоровому глузду.
Свою розповідь автор починає з картин побуту і повсякденного життя українського села кінця ХІХ – початку ХХ століття, продовжує описом подій Першої світової війни, національної революції та громадянської війни в Україні, картинами з життя 1920-их – початку 30-их років, описами побуту в’язнів радянських таборів і закінчує історією свого заслання і звільнення.
Надзвичайно цікавими і цінними є спогади Івана Козуба про події національної революції і громадянської війни в Україні, учасником яких він був.
Варто процитувати рядки зі спогадів про початок національного піднесення і національної революції: «Найнезвичайнішими для мене були заклики про створення незалежної, як тоді казали – самостійної України. Слова «Україна», «український» були давно вже викреслені з ужитку, а український люд, здавалося, навічно був привчений до слова «хохол» (або, в кращому разі, «малорос»). Із давніх-давен десятки мільйонів українців, у тому числі і я, знали й відчували, як мовиться, на власній шкурі, що москаль і малорос не одне й те саме, але щоб сягати думкою до самостійності?! І раптом – Україна!.. Українці!.. (навіть серед офіцерів російської армії!), яка на таких ось мітингах розтлумачувала, що й до чого та закликала розплющити очі, стати горою за свою державу, свій уряд, який, як виявляється, вже створено і зветься він – Центральна рада.
Вояки з москалів, яких тоді на мітингах було більшість, глузливо вигукували: «Вишь, хохляндия, куда собралась! Чего захотела! Своего государства!»
Чи не нагадують останні висловлювання вояків-москалів про нетаємні вже бажання сучасних «кремлівських двоголових орлів» будь-що стримати Україну в її самостійному виборі як держави?
Велику народну радість передає автор у спогадах про проголошення незалежності України у 1918 році: «22 січня 1918 року Центральна рада проголосила ІV Універсал про незалежність України. І зараз стоїть мені в очах та картина, здавалося, вселенського свята. Нестримний вибух щастя! Масового щастя! То був український національний Великдень!»
Ось так майже 100 років тому Україна здобула незалежність як держава, але аж до 1991 року втратила її. Причини втрати аналізували, досліджували і сучасні політики, і політики минулого, й історики. Автор же детально, на реальних життєвих прикладах переконливо ілюструє хід історичних подій тієї давнини, свідком і сучасником яких він був.
Після визвольних змагань 1918-1922 рр. і встановлення радянської влади в Україні Іван Козуб як людина освічена, з організаторськими здібностями, член більшовицької партії був призначений головою виконкому Бориспільської волості. Це був січень 1922 року. У книзі «Доба і доля» в розділі «Бориспіль та бориспільці» автор детально описує події давнини.
Бориспільська громада, а ще більше місцева влада насторожено поставилася до чужинця. «Коли ж торкнулося передачі мені справ голови виконкому (який саме було перейменовано на райвиконком), я зустрів рішучий опір. Згодом надійшов офіційний наказ із повіту і відбулася передача справ».
«Члени виконкому були люди різні: заврайземвідділу Михайло Ручка, недавній офіцер війська Центральної ради, син місцевого судді; військком та завкомунгоспу Олексій Сіренко; заввідділу промисловості і транспорту Яцюта – з бориспільських багатіїв… І нарешті, Анатольєв, москаль, син військового лікаря… морфініст, – неврівноважена, з чекістськими замашками особа – завідував школами та лікарнями… Добрим моїм помічником був секретар райвиконкому Василь Пінчук».
Налагоджуючи державні справи в Борисполі, молодому керівнику доводилося вирішувати чимало проблем. Школа та лікарня не опалювалися, ліків не вистачало. Платня у вчителів та медиків – мізерна. Тоді своїм наказом він зобов’язав промисловця Івана Булкіна видавати учителям, медичним працівникам по пуду якісного борошна, щоб якось поліпшити їхнє матеріальне становище.
На тлі загального зубожіння, занепаду в країні процвітала в Борисполі культура: працював драмгурток, діяв хор, заснований талановитим диригентом Борисом Порфировичем Левицьким.
«…Саме цей напівголодний Левицький створив співочу капелу, яка зачаровувала не тільки рядових слухачів, а навіть високих знавців музики й співу, а гастролі його капели в Києві справили справжній фурор… Левицького разом з хором відрядили до Парижа».
Була в Івана Козуба мрія електрифікувати Бориспіль. Знав, що це дуже клопітно й недешево. І гроші вибив, і спеціалістів знайшов, але ж горе-інженер Терлецький не довів справу до кінця.
А ось ще один епізод. У 1922 році південна Україна потерпала від голоду. Сталася посуха, а в результаті неврожай. До Борисполя, рятуючись від голоду, прибували сім’ї херсонців. Допомогу постраждалим, відповідно до наказу «згори», мали надати жителі району за рахунок благодійності, а також – релігійні служителі, жертвуючи церковні цінності. Начебто за вилучені від них кошти держава мала надати допомогу потерпілим від голоду.
«Тепер, через півсторіччя, у мене виникає сумнів щодо того, чи потрапили вони (церковні цінності) за призначенням».
Як бачимо, через багато років, розмірковуючи, автор піддає сумніву розпорядження партійних керівників «згори» про доцільність вилучення церковних коштовностей.
Тут же, в Борисполі, молодий І. Козуб зустрів свою долю – дівчину Віру Гришу. Вона була активною учасницею хору Левицького. На одному з концертів у Борисполі дівчина дуже сподобалася хлопцеві. Поєднали свої долі молоді люди значно пізніше: після завершення навчання у вищих навчальних закладах.
І. Козуб керував районним виконавчим комітетом недовго: з січня по серпень 1922 року. А далі почалося студентське життя в Київському інституті народного господарства (сучасному Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана).
Закінчивши інститут за спеціальністю інженер-технолог текстильної промисловості, Іван Козуб поїхав за розподілом до Москви. Працював на відомому комбінаті «Трьохгорна мануфактура». Після роботи разом із дружиною були активними членами Українського земляцтва: Віра співала в хорі, а Іван очолював бібліотечну секцію. Отримав квартиру, мав хорошу родину.
Біда звалилася несподівано. У 1934 році після відвідин рідного села Капустинці Іван Козуб був вражений великою кількістю смертей під час Голодомору (чисельність жителів зменшилася з чотирьох до двох тисяч восьмиста душ). Висловивши свою точку зору щодо навмисно спотворених кількісних даних померлих жителів місцевому начальству і звинувативши їх у власній бездіяльності, чоловік нажив ворогів. Вони тут же настрочили листа в органи ОДПУ, що нібито Іван Козуб проводить антирадянську пропаганду. Відтоді чесний партієць, відмінний працівник став ворогом народу. У 1935 році він був заарештований, а далі засуджений за сфабрикованою органами справою «заснування соціал-націоналістичної партії» на десять років таборів суворого режиму. Строк відбував на Колимі.
Про жахіття табірного життя він згадує у частині розділу, який так і називається «Табори»: «Працювати було важко. Морози сягали п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти градусів. Повітря перетворилося в густу білу вату. …За день я промерзав до кісток. …Вийняти руки з рукавиць бодай на якісь секунди значило втратити пальці… Порятунок був тільки в русі…». «Вохрівці чіплялися через будь-яку дрібницю. Не так ідеш, не так стоїш, розмовляєш у шерензі – все те викликало у них справжній сказ».
Після завершення терміну покарання Іван Козуб повертається в Україну, до Києва, де на той час мешкала його родина. Та минуле скрізь накладало свій відбиток – важко було з пропискою, з роботою. Проте й це подолав. Думав, що все страшне й пережите вже позаду. Він не знав, що 1948 року було видано секретний наказ за підписом Сталіна про те, що всі, хто відбував табори, мають бути вислані на довічне поселення у Красноярський край та Середню Азію.
Нашому героєві були пред’явлені нові «звинувачення» і 1949 року відправлено у Красноярський край на довгих п’ять з половиною років. Лише в листопаді 1954 року Іван Козуб повертається до Києва. З болем у серці він згадує пережите: «На серці біль, на душі печаль. …Я схоронив свої найкращі роки, свої сили, мрії і надії… Їх ніколи ніхто в світі не поверне мені!..».
Автор «Спогадів» помер на початку 1985 року, трохи не доживши до української незалежності. Його книга є даниною пам’яті всім жертвам жорстокої сталінської доби, пошанування друзям, з якими він ділив радощі й горе, кого любив і поважав.
Варто сподіватися, що спогади Івана Козуба про час, в якому він жив, про перипетії долі, зацікавлять не тільки сучасного читача, а й стануть принагідними уроками для наступних поколінь українців.
Людмила Тоцька,
старший науковий співробітник Бориспільського державного історичного музею
За матеріалами громадсько-політичної газети Бориспільщини «Трудова слава» № № 37-40 від 16 березня 2018 року.